Лунає тиха музика. На сцену виходять ведучі.
В е д у ч а. 17 лютого цього
року виповнюється 50 літ, як відійшов у
вічність Андрій Самійлович Малишко.
В е д у ч и й. Талановитий
поет-пісняр, автор багатьох поетичних збірок, лауреат Державної премії України імені
Тараса Шевченка.
В е д у ч а . У нього було багато творчих задумів, але доля відміряла
йому лише 57 років.
В е д у ч и й. Тож сьогодні ми
помандруємо стежиною життя Андрія Малишка, ушановуючи його світлу пам’ять.
На сцену виходять два читці
1-ий читець. Я з тих країв, де за Дніпром кургани
І ворохобна тисяч літ хода,
Де бунчуки татарські без пошани
Земля покрила чорна і руда.
2-ий читець. І ти з такого ж поля, по
стерні,
З полтавської застрішеної хати.
Пішов у світ, лишивши сни і
лати,
Сухар і воду ув осінні дні.
Полтавський край в калиновім
огні
Тебе провів, неначе рідна мати.
І зріс митець з
маленького дитяти,
Щоб загриміти в рідній стороні,
Над велетенським над людським простором
Ловити мудрість карооким зором.
Через окопи, через бою грім,
Крізь погляди
ласкаві та ворожі
Устало слово воїном твоїм
З великим серцем, людям на сторожі.
В е д у ч а. За сорок
п’ять кілометрів на південь від столиці України по обидва боки
автостради Київ-Дніпропетровськ розкинулося на косогорах та по видолинках
селище Обухів, що дало людям видатного поета-пісняра Андрія Малишка.
В е д у ч и й. Перекази від
діда-прадіда засвідчують, що рід Малишків мешкав в Обухові з давніх часів. Їхні
предки ніколи не були кріпаками, бо належали до козацького стану.
В е д у ч а. Сім’я, у якій виростав поет, була великою:
батько, мати, бабуся, одинадцятеро дітей. Самійло Малишко, батько майбутнього
поета, був знаним в окрузі чоботарем. Це ремесло приносило неабияку копійку.
Але весь заробіток йшов на харчування та одяг. Тому дитинство Андрія, як і
інших дітей з селянських родин, проходило в нелегких умовах трудової сім’ї, де
шматок хліба добувався наполегливою працею.
В е д у ч и й. Батькові іноді
доводилося йти на заробітки в каховські степи, в далеку Таврію. А був Самійло
Малишко кремезним, суворим, мовчазним, з пишними козацькими вусами, чим
нагадував Андрієві козака Мамая.
В е д у ч а. З особливою
ніжністю й теплотою згадував письменник свою матір, Ївгу Остапівну,
по-вуличному Базилиху: «Як живу, бачу я свою матір Ївгу Базилиху – сині,
задумливі і повні живого народного розуму очі. Вечорами, сидячи біля куделі,
вона співала тихенько і протяжно, і ці пісні врізались мені в пам’ять на все
життя.
…А ще співала мати про журавку, що лишилася з малими дітьми,
про вдовину ниву, що лишилася не ораною й не засіяною, і про «чаєчку небогу при
битій дорозі», про зелений явір, що у воду похилився. І в цьому широкому
пісенному морі, в тих картинах народного життя – героїчних та сумних, як
сльоза, гарячих та буйних, як вогонь пастухової ватри, билось, оживало,
тремтіло й раділо моє маленьке дитяче серце. Той незабутній вогонь батьківської
хати, де вперше я почув думи великого Кобзаря, материнська пісня, ласкава й
сувора, - вигодували й випестили мене. Дали мені душевний гарт, силу і радість
на все моє життя».
В е д у ч и й. Мати поета була
родом з бідної селянської родини. У ніяких школах вона не вчилася, зате природа
наділила її гострим розумом, чудовою пам’яттю й добротою. Пізніше вона часто
бувала в письменницькому товаристві, серед друзів сина, але своїм розумом не
поступалася ні перед ким. Мати для Малишка була ідеалом людини. Вона була й
джерелом його творчого натхнення.
Читці декламують поезію «Материнська»
1 -ий Бувало,
мати, Ївга Базилиха –
До
неї й досі спогадом лечу, –
В зимовий вечір заспіває стиха
І доведе малого до плачу.
2-ий Сама
розкриє душу материнську,
У щиру пісню переллє сама
І перемріє, погойда колиску
І до вервечок руку підійма.
3-ій Та де ж ти брала незвичайне слово
І спокою цілюще джерело?
Ішли дощі, цвіли мої діброви,
І ранок бив загонисте крило,
4-ий Як
синя птиця. Мати моя, мати,
Стара голубко в сяйві сивини…
Пройшло тих літ
немало,небагато,
І де вони, малі твої сини?
1- ий Устане
день, – він сонцем все забризка –
Увійде гість, огляне все один:
Санчата в сінцях, плетена
колиска –
П’ятьох синів забава і спочин.
2-ий А
вже вони пішли чи полетіли,
Казок і мрій сердечні слухачі.
У тебе ж вечір. І звичайне
діло:
Сурова нитка в’ється уночі.
3-ій Одне
бажання, помисли єдині:
– Тепер синам не
западеться путь . –
Я знаю, що навіки і віднині
Мені очей старечих не забуть.
4-ий Подвір’я
тихе і дідівську хату,
Казок дніпрових золоті мости,
Тебе, маленьку, рідну, сивувату,
Дано навіки в серці пронести.
В е д у ч а. Дитинство поета
нічим не відрізнялося від життя інших сільських хлопчаків. Зимою до школи, а
влітку – випасати худобу на пасовищі.
В е д у ч и й. До першого класу
Обухівської трудової школи Андрій пішов на восьмому році й умів не лише літери
називати, але й читати та рахувати.
В е д у ч а. Школярських днів нам не забуть ніколи,
Не проказати їх, не проспівати,
Як бігали з торбинками до школи
У грізний рік, у славний рік двадцятий, -
писав Андрій
Самійлович Малишко.
В е д у ч и й. Любов до книг передав Андрієві дядько Микита,
якого прозивали «чорнокнижником» і який довгенько засиджувався над Кобзарем.
Ч и т е ц ь. Дядько мій, Микита-чорнокнижник,
Швець і мрійник, славний чоловік,
Все життя розповідав про ніжність,
Хоч її не бачив цілий вік…
Мов води подавши, ключовиці
З польової тихої криниці,
Все на душу виливав мені
Дядько мій в звичайній сивині.
В е д у ч а. Тільки-но Малишко
навчився писати, як відразу почав піддавати «обробці» мамині пісні. Дуже вже
йому не хотілося, щоб у них був сумний кінець. «Чорний ворон опівночі виклював козацькі очі», - співала ненька.
Хлопчик переробив пісню на свій лад: «Чорний
ворон опівночі не клює козацькі очі». Навіть батько здивувався: «Ти
послухай, стара, що то він ото вигадує. Ну й чудна, їй-богу, дитина!» Так
починалося Малишкове віршування.
В е д у ч и й. Літературознавці
кажуть, що поезія Андрія Малишка пісенна. А чи не в дитинстві її витоки?
В е д у ч а. Природа обдарувала
Малишка щедро: крім поетичного хисту, він мав талант і до гармошки, до бубна,
бандури, чудово танцював, малював, мав прекрасний голос. В Обухові здавна
існував осередок бандуристів. Малому Андрійкові не раз доводилося бачити й чути
на ярмарках сліпого кобзаря та лірника. Він подовгу стояв, мов зачарований,
дивився та слухав їх спів.
В е д у ч и й. Від старшого брата Василя ще зовсім малий
Андрій навчився грати на гармошці. Василь брав його з собою навіть на народні
гуляння. А коли підріс, то підміняв у весільних музик бубнаря, іноді довіряли
йому на якусь годину замінити й основного гармоніста. Отут-то й вбирала
Малишкова пам’ять народний пісенний розмай. А коли Андрій з Василем починали
співати, то не можна було не заслухатися…
В е д у ч а. Перші вірші Андрій
Малишко почав писати у десять-дванадцять років. Учня підтримував і заохочував
учитель Яків Іванович Козенко, який добре володів своїм предметом – літературою
– і сам писав вірші та деколи читав їх своїм учням.
В е д у ч и й. Після закінчення
Обухівської семирічки хлопець розпочав навчання в Київській медичній школі.
В е д у ч а. «Навчаючись у
медичній школі, – писав Андрій Малишко, – я увесь час думав про літературу. Мріяв
про неї і любив її». Страшенно тягло до
неї після пам’ятного Шевченкового вечора 1929 року в Інституті народної освіти,
де виступав знаменитий Микола Зеров, де викладав геніальний Агатангел
Кримський.
В е д у ч и й. Переконавшись,
що бути лікарем – це не його покликання,
що цікавість до поезії переросла в любов, Малишко облишив медицину й вступив до
Київського інституту народної освіти на мовно-літературний факультет, який
закінчив у 1932 році.
В е д у ч а. Деякий час
учителював у Овручі на Житомирщині, викладаючи українську та російську мови,
літературу, історію. У школі Андрій Самійлович відчув себе в рідній стихії,
наче саме для неї й народився. Все йому вдавалося без труднощів: гарні уроки,
блискучі лекції в міському клубі, на підприємствах, успіхи в редакції районної
газети.
В е д у ч и й. Коли Малишка на
початку 1934 року було призначено директором школи, на нього посипалися наклепи
заздрісників. Адже це були страшні часи розгулу сталінщини! Дві комісії будуть
в Овручі, й обидві скасують несправедливі обвинувачення. Цей життєвий іспит він
витримав з честю, добившись правди, але до школи так і не повернувся.
В е д у ч а. Чому
ж мені здається, що й тепер
Розстріляним ходжу по Україні,
І кулю ту прокляту вік ношу,
І вийняти із серця вже не можу.
В е д у ч и й. 16-річного
Андрієвого брата за участь у повстанні отамана Зеленого (вчителя Терпила) у 20-их роках
сталінські нелюди теж розстріляли…Не допомогло й заступництво тодішніх
високопосадовців. А вже 1968 року Андрій
Малишко питав у Віктора Іванисенка: «Скажи, правду написав Гончар у «Соборі» чи
ні?» А коли той ствердно кивнув головою, поет палко продовжив: «Все, все там
правда до останнього слова. Але це тільки якась мала частка правди, може, 5
процентів. Коли ж ми зможемо сказати всю правду?»
В е д у ч а. У цих словах –
увесь Андрій Самійлович Малишко.
В е д у ч и й. На початку 1934
року Андрій Малишко переїхав до Харкова, працював у редакціях газет, поки не
призвали в армію. У 1935 році вийшла перша збірка Малишкових творів – «Дружба»,
але якоюсь подією в літературному процесі вона не стала.
В е д у ч и й. З армії Андрій
Самійлович привіз товстенький зошит віршів, які й склали його серйозну, досить
вдалу як на початківця збірку «Батьківщина», що вийшла друком у 1936 році.
Ключовим твором у цій книзі був вірш «Батьківщині». Закономірно, що з огляду на
часи репресій, які насувалися й вже відчувалися, наче далека гроза в повітрі,
поет мусив обачно освідчуватися в любові Україні , а тому навіть слова
«Україна» в цьому творі нема, але «хліб з піснями солов’я» могла дати своїм
синам і дочкам тільки земля Шевченка.
Ч и т е ц ь. Ти мене з дитинства
підіймала,
Хліб дала з піснями солов’я,
Відвела доріг мені немало,
Земле, зореносице моя!..
Нас малих доглянула, зростила,
Зір дала – осліпленим колись,
Силу – серцю, соколині крила,
Щоб навіки в небо піднялись.
Ми
знялися гордо і крилато,
Бачим світ і небо голубе.
Той, кого навчила ти літати,
З піднебесся зроду не впаде!..
В е д у ч а. Поет все більше
пише, його талант міцніє, приходить справжнє визнання. 16 березня 1938 року
відбувається перший творчий звіт цього письменника, на якому присутні не тільки
шанувальники, а й колеги, визнані письменники, критики, а також багато
студентів, учнів.
В е д у ч и й. Маючи дуже товариську натуру, ще під час
перебування у Харкові, а пізніше – й у Києві А. Малишко заприятелював з
багатьма відомими письменниками, зокрема з
М. Рильським, О. Довженком, Остапом Вишнею. Вони приходили до нього в
гості, ґречно ставилися до Андрієвої матері.
В е д у ч а. М. Рильський та Остап Вишня деколи пробували
переспівати Малишкову матір, але вона знала так багато пісень, що зробити це
було неможливо. Сам А. Малишко писав: «Найбільше пісень, яких я знаю, дала мені
мама. Її слухав і сам Рильський. Він багато знав пісень, а все ж менше від
старенької. Пригадую, як схвильовано Максим Тадейович цілував їй руку».
В е д у ч и й. Перед самою
війною Андрій Малишко береться до значно більших жанрів – починає писати поеми.
Хоч Малишкова доля була значно милосерднішою від трагічних доль письменників
«Розстріляного Відродження», але й він відчував і тиск, і певні переслідування
.
В е д у ч а. Тривожного літа
1941 року разом з першими добровольцями Андрій Малишко пішов на фронт. Чотири
роки він пропрацював військовим кореспондентом, писав вірші, нариси,
публіцистику. Друкував свої вірші у фронтових газетах.
В е д у ч и й. За час війни
вийшло шість збірок поета: «До бою вставайте»(1941), «Україно моя»(1942) ,
«Понад пожари» (1942), «Слово о полку» (1943), «Битва» (1943), «Полонянка»
(1944) , а на матеріалі про воєнну звитягу ґрунтувалися й повоєнні книги –
«Ярославна» (1946) , «Чотири літа» (1946).
В е д у ч а. Майор Першого
Українського фронту Андрій Малишко у цих збірках виступає насамперед тонким
ліриком, патріотом , якому дуже болить, що ворог топче і плюндрує рідний край.
На фронті співають його пісні «Ми не маєм поля й хати», «Як збирались хлопці до
загону», «Партизанська», «Хусточка червона». До деяких з них Малишко написав не
тільки слова, а й придумав музику.
В е д у ч и й. У воєнній ліриці
найбільшим здобутком вважається цикл «Україно моя», який складається з п’яти
автономних віршів. Кожна поезія циклу свідчить про велику синівську любов
ліричного героя до рідної землі.
Ч и т а ч. Запалали огні за долиною синього
неба,
Самольоти гудуть, бо на захід фронти і
фронти.
Україно моя, мені в світі нічого не
треба,
Тільки б голос твій чути і ніжність твою
берегти…
Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,
Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з
весла.
Я віддам свою кров, свою силу і ніжність
до краплі,
Щоб з пожару ти встала, тополею в небо
росла.
Буду дихат , падать, рости й воювать до
загину.
Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є.
Я візьму твого смутку і горя важку половину
У розтерзане, горде, нескорене серце моє!
І піду, як Микула, пригнусь, потемнію від ноші,
Висхну, спрагою битий, можливо, впаду на сліду,
Але бачити буду: цвіти зацвітають хороші
У твоїм, Україно, зеленім і вічнім саду…
В е д у ч а. Повоєнна лірика
несла на собі відпечаток недавно минулої війни. Це стосується насамперед поеми
«Прометей», де надзвичайно показано добру й здатну на самопожертву душу
українського села.
В е д у ч и й. А ще в ліриці
цього періоду він звертався до теми мирної повоєнної праці.
Читець декламує поезію
Важкі вітри не випили роси,
Черлені трави бродять буйним соком,
І вдалині під обрієм високим
Лугів осінніх теплі голоси.
А при багатті хлопці-косарі
І комбайнери у спецівках синіх
Вплітають сміх до цих лугів осінніх,
Ведуть пісні під маєвом зорі.
Булькоче, пріє каша в казані,
А клен русявий хилить ніжно віти,
І йдуть в лугах, немов засмаглі діти,
І поминулі, і прийдешні дні.
Як хороше, як легко поміж них,
Між цих людей, в труді людей живих,
Між ними жить і поклоняться літу,
Свою турботу, снами не сповиту,
Свої думки у їхні перелить
На все життя, а тільки ж не на мить.
На все життя, з лугами, з берегами,
Із травами, із зорями в воді,
Щоб не спіткаться більше з ворогами,
Щоб не хилитись в горі та біді.
В е д у ч а. Творчість Малишка
приваблює читачів і своїм жанровим розмаїттям. Він пише ліричні вірші, балади,
пісні, поеми й в кожен з цих жанрів вносить щось своє.
В е д у ч и й. Збірки поезій,
які виходять і світ, привертають увагу читачів, спонукають їх до роздумів,
глибоко хвилюють. Поезії з книг «Серце моє матері», «Полудень віку», «Листи на
світанні», «Прозорість» увійшли до збірки «Далекі орбіти», яка побачила світ у
1962 році та була відзначена Шевченківською премією. Таким значним здобутком
зустрів Малишко свій полудень віку.
Учень декламує поезію «Мені не треба в житті багато…» зі збірки «Далекі
орбіти»
Мені не треба в житті багато:
Чистого неба інколи в свято,
Щирої пісні, щоб не забута,
Інколи посмішки, щоб не люта.
Та мозолів для всії роботи,
Чорного хліба, щоб без гіркоти,
Та сорочину, та сіль-дрібчатку.
Та пережите, щоб не спочатку.
Нащо безмежжя брати квадратами?
Нащо вогонь мій креслити гратами?
Може б, у дальні, печальні інеї
Соком червоним побігли б лінії,
Намалювалися б в снах і рутах
Метаморфози облич забутих.
А від людей найсвятіше слово
І проводжало, й стрічало мрію:
– Доброї ночі тобі, Андрію!
–
Доброго ранку тобі, Андрію…
В е д у ч а. У 1969 році
Державною премією була відзначена збірка «Дорога під яворами», у якій Малишко
згадує роки Великої Вітчизняної війни.
В е д у ч и й. Особливої уваги
заслуговує його пісенна творчість. Більшість пісень (а їх понад сто) створено
композиторами на вже друковані поезії Малишка. Але часто поет писав слова до
вже написаної музики й робив це завжди легко, високо поетично. Він розумів і відчував слово
в музиці, швидко уловлював структуру майбутньої пісні.
В е д у ч а. Якби Андрій
Малишко написав би лише один твір «Рідна мати моя, ти ночей не доспала…», ‒ він
би однаково лишився в пам’яті народній. «Пісня про рушник» хвилює серця матерів
і їхніх синів. Її виконували й виконують найвідоміші співаки. Але головне – пісня
стала народною, а з нею став народним
співцем її автор.
В е д у ч и й. Широко відомий
«Рушничок» починав своє життя в кінофільмі «Літа молодії». І композитор Платон
Майборода, і поет хотіли створити не просто собі пісеньку для озвучення якогось
моменту в картині, а таку, яка б вийшла з кінозалів на широку аудиторію. І це
їм вдалося. Пісня блискавкою облетіла всю країну, зачарувала слухачів мелодією
та змістом – безмежною материнською любов’ю до матері, що злилася з вишитим
рушником і материнською ласкавою усмішкою.
В е д у ч а. Відповідаючи на
закид, що «Рушничок» – це не дуже, як то
кажуть, сучасна тема, поет говорить:
Його мені подарувала мати,
Щоб я не смів ту землю забувати,
Де їв хліб-сіль, і знав солоний піт,
І радощі малі у отчім домі,
І перші смутки, серцю не відомі,
Із багрянцем зорі біля воріт…
В е д у ч и й. Тож вслухаймося
в чарівні струни Малишкової поезії, його ніжного й бентежного серця.
Звучить «Пісня про рушник»
В е д у ч а. Всеволод Неділько
дуже вдало й щиро відізвався про цей твір, розкрив його глибинну суть: «
…Багато Малишкових пісень стали воістину народними в найповнішому розумінні
цього слова. І насамперед це – «Пісня про рушник», яку народ усе-таки називає
по-своєму, любовно «Рідна мати моя…» Це гідний пам’ятник Матері вкраїнській,
який вдячний син звів на віки вічні. Ця пісня глибоко національна. Її не можна
адекватно перекласти іншою мовою, бо образність її тримається на вишиваному
українському рушникові, з яким у нас пов’язано все – від народження до
останнього шляху. От тому й говорить поет, що на ньому оживає «все знайоме до болю»,
все життя, і пройдене, і те, яке судилося ще прожити. Небагато у світовій
літературі пісень, де так щиро й любовно возвеличено матір».
В е д у ч и й. У центрі мистецтва Малишка стає не кохана жінка,
як це властиво усім європейським поезіям, – а Мати. Пізнаємо в цьому образі
конкретні риси Ївги Базилихи – матері Андрія Малишка, але водночас образ неньки
в його творах – це символ Матері-Батьківщини. Власне, тут поет продовжував
національну мистецьку традицію, започатковану ще «Словом о полку Ігоревім» й утверджену
Шевченком, який не звертався до України інакше, як до матері. У всій творчій
спадщині Малишка відчуваємо його безмежну любов до Вітчизни та синівську відданість їй.
В е д у ч а. Найбільше від
усього Малишко любив свою Україну, мову свого народу. Він був закоханий у
глибокий ліризм рідної мови, її багатство,
неповторність, чарівну мелодію
звуків.
В е д у ч и й. Андрій Самійлович
вважав, що українська мова така багата,
що нею можна виспівати найвитонченіші почуття! І Малишко зробив це.
(Учні 5-го класу по рядку «перегукують» вірш «Буду я навчатись мови
золотої»)
1-ий учень .
Буду я навчатись мови золотої
2-ий учень. У трави-веснянки, у гори
крутої,
3-ій учень. В потічка веселого, що
постане річкою,
4-ий учень. В пагінця зеленого, що зросте
смерічкою.
5-ий учень. Буду я навчатись мови-блискавиці
6-ий учень. В клекоті гарячім кованої
криці,
1-ий учень. В кореневищі пружному ниви
колоскової,
2-ий учень. В леготі шовковому пісні колискової;
3-ій учень. Щоб людському щастю дбанок свій
надбати,
4-ий учень. Щоб
раділа з мене Україна-мати,
5-ий учень. Щоб не знався з кривдою, не хиливсь під
скрутою,
6-ий учень В гніві – бився блисками, а в
любові – рутою!
Учні (разом) Буду
я навчатись мови золотої.
В е д у ч а. Видатний російський
поет, гарячий прихильник Малишка Олександр Прокоф’єв говорив:
Є поети на Вкраїні славній,
З них немало мають щедрий дар.
Є на Україні друг мій давній,
Золотої пісні володар.
Голос вітру, душу тополину,
Він дарує пісні, щоб цвіла.
Він обняв у віршах Україну,
А вона, всі знають, немала!
Під пісню «Київський вальс», на слова А. Малишка, діти виконують
хореографічний танець – вальс.
В е д у ч и й. Велику
популярність завоювала Малишкова пісня «Вчителька». І досі вона звучить під час
свят Першого та Останнього дзвоника, у День учителя, на шкільних випускних
вечорах. Існує легенда, що вірш написаний за реальними подіями. Нібито
повернувшись після війни в рідну школу, А.Малишко не впізнав улюбленої
вчительки: ця ще не стара жінка була білою від сивини.
В е д у ч а. З розповідей своїх
родичів та від самої вчительки поет довідався, що на фронті загинув її чоловік,
а два сини-близнюки підірвали себе гранатою, щоб не здатися живими в руки
ворогів, коли німці оточили партизанський загін. Але від таких страшних
життєвих трагедій вчителька не втратила природної доброти, педагогічного хисту,
перелила нерозділену любов на чужих діток. А Малишкові вдалося чудово
відтворити шкільний колорит, специфічний настрій. Усе в цьому вірші доцільне, виважене:
і зошити на столі, і маленький школярик, і журавлі, які у вересні відлітають у
вирій, і сива вчителька. Автор схиляється перед своєю героїнею, дякує їй за
невтомну працю.
Звучить пісня
«Вчителька»
В е д у ч и й. Пам’ятаючи
настанови своїх вчителів, Малишко через все життя проніс людяність і доброту.
Він щиро вітав прихід у літературу обдарованого молодого покоління. Пізніше він
не випускав з поля зору, по-батьківськи підтримував «шістдесятників», особливо
цінував поезію Д. Павличка, В. Колодія, захищав цих письменників від
несправедливих нападів критиків. Навіть в одному з останніх віршів відчувається
надійне Малишкове слово на захист поетів цього покоління:
Не чорніте того неба з хмарами високими,
Не рубайте тої крони, що налита соками.
Не обходьте давню стежку з ночами й
завіями,
Не в’яліте добре серце, вишите надіями.
Не топчіте рунь зелену, всю напругу
злетами,
Не спиняйте покоління, що росте поетами!
В е д у ч а. У Малишка було
надзвичайно відповідальне й трепетне ставлення до мистецтва взагалі, а до
літератури зокрема. Він розумів, як багато вимагає від людини Бог, обдарувавши
її талантом. А тому у вірші «Поезія» писав:
Її не купиш цвітом провесен,
Ані горлянкою, ні чином,
Поезія – це діло совісне,
Не грайся нею безпричинно…
І не легкими переливами –
Важкою кров’ю серце крушить,
Сяйне крилом своїм малиновим,
А чи обійме, чи задушить.
В е д у ч и й. Наприкінці
шістдесятих років здоров’я поета різко погіршилося. Ще восени 1963 року Малишко
пережив перший інфаркт. Три місяці тривала боротьба за його життя. У 1969 році
поет надривно працює над своєю лебединою піснею – збіркою поезій «Серпень душі
моєї». Сама назва промовляла дуже багато, й митець боявся розчарувати читачів.
В е д у ч а. А в цей час,
наприкінці 60-их, вже минула післясталінська «відлига». На політичну сцену
вийшло нове покоління партійної демократії. І митці, що вперто трималися за
національну ідею, стали небажаними.
В е д у ч и й. Молодим просто
затикали роти (як, скажімо, Симоненкові), але що мали робити з орденоносцем і
лауреатом Малишком?.. Навіть спроба «тихо» відбути його смерть на початку 1970
року не вдалася: на похорони поета зійшлося пів Києва.
В е д у ч а. Починалися
тривалі, задушливі, огидні «роки застою».
Починалися вже без Малишка, але з його впливом на духовне життя української
інтелігенції.
Ч и т е ц ь. Мов останню хвильку рятівничу,
Як то буде, ще не знаю сам,
Україно, я тебе покличу
Лиш ім’ям єдиним. Лиш ім’ям.
І від того слова – не в печалі,
Не в громах ночей і голосінь –
Оживуть попалені скрижалі,
Як пролог життя і воскресінь.
В е д у ч и й. Життєва дорога
не повертається назад, але і не зникає безслідно. Ідея безперервності людського
життя звучить у пісні «Стежина», яку Андрій Малишко створив за вісім днів до
смерті. В цій поезії вмістилися думи й переживання поета в останні дні життя.
Це перлина української поезії, що стоїть в одному ряду з її найкращими
здобутками. Високою поетичною майстерністю та глибокою ідейною суттю цей твір
спонукає читачів до роздумів.
Звучить пісня «Стежина»
В е д у ч а. Пісня має початок,
але пісня не має кінця…
В е д у ч и й. Як і у всіх
поезіях, так і в кращих піснях на його слова, вічно звучатиме чистий і
закличний голос поета, що безмежно любив життя й зробив все можливе для його
буяння. Він завжди житиме у своїх задушевних поезіях і піснях, які стали
справжніми мистецькими шедеврами.
Немає коментарів:
Дописати коментар