Виступ на тему: "Літературно-естетичні погляди Івана Франка"
Естетика й
поетика художнього мислення Івана Франка (слайд
1) увібрала найновіші тенденції «духу часу», в якому перебував письменник.
У його творчості, без сумніву, співіснують різноманітні стильові явища, виявляються
невпинні художні шукання, поєднання поетичних засобів, властивих тому чи іншому
літературному напрямові. І на рівні теоретичного осмислення, і на рівні
практичного втілення в художній творчості зафіксовані факти Франкового
звернення до різних, часом протилежних своїми ідейно-естетичними настановами,
літературних напрямів. Український письменник, який завжди намагався тримати
руку на пульсі світового культурного розвою, не раз звертався до прийомів і
засобів художнього зображення, що належать до здобутків романтичного,
реалістичного, натуралістичного, імпресіоністичного, експресіоністичного
напрямів. У різні часи літературознавці писали про ідеалістично-романтичні
тенденції у творчості Франка (О.Огоновський, М.Драгоманов, Т.Комаринець); про
натуралістичні твори письменника (Г.Цеглинський, В.Матвіїшин, М.Ткачук,
Т.Гундорова); про імпресіонізм (П.Филипович, І.Денисюк, М.Легкий); про
модерністський доробок митця (М.Євшан, І.Денисюк, Н.Шумило, М.Зубрицька).
Чинники, що впливали на звернення І.Франка до певного
напряму, – двоєдині: внутрішні, суб’єктивні, зумовлені особливостями ментальної
організації письменника, і зовнішні, об’єктивні, детерміновані особливостями
середовища, епохи. Разом вони складали ту творчу лабораторію, в якій письменник
експериментував, шукаючи оптимального методу художнього освоєння дійсності.
Осмислюючи творчість І.Франка, необхідно постійно
пам’ятати про його складну духовну еволюцію. В естетичній площині це шлях від
народницького, революційного реалізму через натуралізм до модернізму (зокрема,
неоромантизму).
У чому ж основна, непроминальна цінність Франкового
мистецького досвіду, унікальності його таланту? Як відомо, головні чинники
творчості будь-якого письменника – емоції й інтелект. У душі кожного митця
переважає зазвичай один із них, у декого (дуже рідко) вони врівноважуються. У
Франка творчість пройнята його інтелектом. Євген Маланюк (слайд 2) у нарисі «Франко незнаний» зазначав: «При всім
незаперечнім темпераменті Франка, при всім глибоко, щоправда, захованім жарі
його серця, почуття Франка – у його поетичній творчості – завжди проходять
крізь суворий фільтр його інтелекту… Світ його почувань, внутрішні «стихії»
його єства, бурі й незгоди його серця є – у його поезії – завжди контрольовані
потужною, але й формотворчою силою розуму». Отож у більшості творів Івана
Франка чуттєвий елемент підпорядковується ідейним задумам, розуму (наприклад, у
повісті "Борислав сміється", у поезіях збірки "З вершин і
низин" тощо). Але є твори цілком протилежні, позначені безпосереднім вибухом
чуття, настроєвими натяками (наприклад, поезії збірки "Зів’яле листя").
Нарешті у своїх поемах Франко досягає вкрай рідкісного поєднання
інтелектуального та чуттєвого струменів творчості. На думку Василя Пахаренка, завдяки таким
творчим пошукам митець, як той каменяр, пробивається крізь скалу холодного
розуму до світла Істини, закликає нащадків іти шляхом згармонізування духовного
життя.
Чим було породжене раціональне сприйняття світу
письменником? Передусім галицькою ментальністю, раціональною добою, у яку
формувався митець, конкретніше – впливом (слайд
3) Михайла Драгоманова, якого Каменяр вважав справжнім європейцем та своїм
учителем у справі служіння Україні. У праці
«З останніх десятиліть ХІХ в.» (1901 р.) Іван Франко писав: «Він
[Драгоманов] звертав увагу на насущні потреби народу, на застій у політичному
житті, на неуцтво й поверховість світочів і проводирів Галицької Русі; як із
найтяжчим ворогом воював із привичним у нас крутійством, породженим
бюрократичною школою, і не переставав допікати людям доти, доки не докопувався
в їх душі до живого і болючого».
Водночас Франко відчував згубність повного
раціоналізму й все життя боровся з ним. На відміну від попередників, він
відмовився від зайвої описовості, не
вдавався до моралізаторства й псевдоромантики, які ще й далі існували в
красному письменстві. Своєю прозою, поезією, драматургією Іван Франко збагатив
український класичний реалізм і заклав основи нового напрямку – модернізму.
Сучасний літературознавець Тамара Гундорова зазначила:
«Творчість Франка була своєрідною експериментальною лабораторією, де, наче в алхімічному тиглі, переплавлялися
традиційні і модерні концепції, стилі, ідеї, з яких витворювався його власний
стиль. Відтворюючи конфлікти різних цивілізованих світів – сільського і
міського, Сходу і Заходу, патріархального феодального і буржуазного
індивідуалістичного, Франко видозмінив усю українську літературу наприкінці ХІХ
– на початку ХХ століття».
І. Франко як письменник-реаліст сформувався під
найсильнішим впливом прогресивної тогочасної літератури, у тому числі
західноєвропейської. Але вирішальне значення для формування І.
Франка як письменника (слайд 4) мала
творчість Т. Шевченка. Молодий І. Франко, прочитавши його
поезії,
був вражений тим,
яку силу мало поетичне слово Кобзаря.
Літературно-естетичні погляди І. Франка
випливали з його суспільно-політичних і філософських поглядів. Стоячи на
позиціях матеріалізму, він відкидав ідеалістичні теорії про літературу як
надлюдське і надкласове явище, що нібито неминуче повинно бути підпорядковане
«вічним» законам «незмінної» естетики і яке не має нічого спільного з реальним
життям. Естетику І. Франко вважав наукою, об’єктом вивчення якої є саме життя, все те
в цьому житті, що викликає благородні почуття. «У нас єдиний кодекс естетичний
– життя, – писав І. Франко. – Що воно зв’яже, те й буде зв’язане, а що
розв’яже, – те й буде розв’язане». Щодо
співвідношення “життя – естетика”, то письменник говорив: “Не життя для естетики
і краси, а естетика і краса для життя, для піднесення і облагородження кожної
людської особистості – це її найвищий естетичний принцип”. Як
і
Т. Шевченко, Іван
Франко вважав, що основне завдання літератури й мистецтва – служити народові,
його боротьбі за досягнення найвищих ідеалів свободи. І. Франко з усією ясністю
декларував, що він стоїть за високоідейні літературу й мистецтво, не раз
виступаючи проти реакційної теорії «мистецтво для мистецтва». У своїй праці «Із секретів поетичної творчості» Франко,
спираючись на досягнення тогочасної науки, утверджує принципи матеріалістичної
естетики, глибоко розкриває природу художньої творчості, викриває реакційну
суть декадентства. Трактат (слайд 5)
«Із секретів поетичної творчості» – один із найвизначніших творів в українській
естетиці ХІХ ст. «Найліпшою поезією, – писав Франко, – оперують етичні,
національні або громадські ідеї, хоча не меншу роль у письменстві займають
формальні вартості, естетичні уподобання людини, її краса».
Особливе місце належить також його статті «Література, її
завдання і найважливіші ціхи», яка стала маніфестом народно-демократичної
естетики в Україні. Стаття широко ставила питання про призначення літератури,
вимагала від письменників ґрунтовного вивчення життя, суспільно-художнього
аналізу фактів, переконливо доводила, що література повинна жити життям
мільйонів і служити їм, бути «докладним і живим відбитком сучасного життя
народного».
І. Франко відзначав, що факти, взяті із життя, бувають
красномовніші від витворів найдосконалішої письменницької фантазії. Але водночас він
підкреслював, що література, відтворюючи дійсність, повинна бути не мертвою фотографією, а живим
образом, зігрітим почуттям автора, надиханим глибокою ідеєю. У
статті «З останніх десятиліть XIX віку» Франко високо оцінює поезії Лесі
Українки не лише за високохудожню форму, а також за те, що поетеса з особливою
пристрастю відображає сучасне їй життя, живе інтересами народу, гаряче відчуває
його болі, а також заначає, що її поезія — огнисте оскарження того
дикого гніту, під яким стогнуть трудящі. Всією
своєю теоретичною і практичною діяльністю Франко боровся за реалізм і народність
літератури.
Поетичну
діяльність І. Франко розпочав,
коли навчавсь у гімназії. У 1876 році вийшла перша збірка його
поезій – «Баляди і розкази», що мала, в основному, романтичний характер і нічим
особливим не відрізнялася від поезій інших письменників. Наступна збірка «З
вершин і низин» (1887), куди ввійшли твори, написані в період інтенсивного
творчого зростання поета і де він поставив своєю метою дати «спробу реальної,
на живих фактах опертої і реальними способами обробленої поезії», належить до найвидатніших досягнень
української поезії після «Кобзаря».
Ідучи від життя, схвильовано відгукуючись на його
потреби, у збірці «З вершин і низин» Іван Франко вміщує поезії
найрізноманітнішого змісту й характеру. Тут і прекрасні (часто
алегоричні) образи величної, сповненої сил природи, і картини неймовірно
тяжкого життя селянства, і роздуми та мрії поета про кращу долю трударів, і
тюремне життя... Окрасою збірки
стали сонети, які приваблюють читача не тільки своєю класичною витонченістю, а
й високими ідеями добра і краси як вічних світлих категорій буття людини. Показовим
у цьому плані є сонет «Сікстинська мадонна», у якому звучить віра в непереможну
силу високого мистецтва й владу його шедеврів над душами людей. Проте в цілому
у збірці «З вершин і низин» переважає ще
поетика революційного реалізму (слайд 6).
Його цикли «Вольні сонети», «Тюремні сонети» – нове естетичне явище у
тогочасній українській та європейській ліриці. До Франка поети висвітлювали в
сонетах переважно інтимну тематику. Новаторство його сонета полягає в тому, що
митець наповнив класичну форму новим змістом, зокрема змалював життя
пролетарів, їх боротьбу за щастя народу.
У жанрі класичного сонета Іван Франко гармонійно поєднував традиції і
новаторство, вносив нові елементи у його структуру. Франко відводив сонетам
особливу роль у художньому світі своєї книги, у якій прагнув показати минуле й
сучасне України, багатство духовного світу
співвітчизників, розмаїття людських думок і почуттів.
У
збірці
«Зів’яле листя» (1896 р.)
(слайд 7) поетичний
талант Івана
Франка заіскрився новими гранями – ліричними віршами надзвичайно складних і
глибоких переживань. Франко вимагав від поетів зображувати не лише
зовнішню красу людей, але, що найважливіше, їх внутрішній світ, духовну красу,
ідеали. І в любовній ліриці письменник вимагав високої майстерності, вдалої
форми. Як і для Шевченка, так і для Франка народна поезія була плідною основою
художнього новаторства.
Ще інший характер (слайд
8) має збірка «Мій Ізмарагд» (1898). Як і в збірці «З вершин і низин»
письменник подає у ній високоідейні зразки громадянської поезії і водночас
розробляє (часто переосмислюючи по-своєму) теми та ідеї давньої літератури. Збірки
«Із днів журби» (1900) і «Semper tiro» (1906) є свідченням невпинного розвитку поетичного
генія І. Франка, що розкривав обрії української літератури, єднаючи її з
літературами світу.
Вершиною творчості Франка стали поеми, у яких гармонійно,
геніально поєдналися раціональне й емоційно-ліричне начала його таланту. Вони
відзначаються тематично-ідейним багатством і різноманітністю (слайд 9). У його спадщині є поеми
філософського характеру («Мойсей», «Похорон», «Смерть Каїна»),
філософсько-історичного («Іван Вишенський», «На Святоюрській горі»),
сатиричного («Ботокуди» та ін.), побутово-історичного («Наймит», «Панські
жарти», «Сурка»). Найвищим досягненням поетичного генія Франка стала поема «Мойсей», у якій зреалізувалися
найважливіші політичні, філософські, етичні й естетичні погляди автора.
Академік О.Білецький назвав поему «Мойсей» «нерукотворним пам’ятником
українській і світовій літературі», а Юрій Шерех – другим «заповітом»
української літератури.
Спадщина Івана Франка-прозаїка (слайд
10) становить
цілу епоху в розвитку української класичної прози. У художніх шуканнях письменник органічно поєднав стильову
палітру неоромантизму, реалізму і натуралізму. Як романтик, Іван Франко
поетизував волелюбні натури, духовну силу простих людей, їх неповторність. Як
реаліст, він змальовував типові характери, що діють в типових обставинах. Як
натураліст, він змальовував нові явища: працю нафтовика, підприємця, наймита,
зростання індустрії, спираючись на
науковий аналіз спадковості й темпераменту особи. Відтак Іван Франко збагатив
мистецтво моделювання світу і людини. Творчим орієнтиром для митця були епічні
полотна французьких письменників – Оноре де Бальзака, Еміля Золя, Густава
Флобера.
Розповідаючи про свої власні твори, письменник відзначав,
що темами для них послужили дійсні факти життя, які він бачив, відчув і пережив.
Виступаючи поборником реалістичного мистецтва,
літератури, що спиралася б на життєві факти, була б близька і зрозуміла
народові, І. Франко підкреслював, що реалізм є не ідеалізування людей, а
змалювання їх позитивних і негативних сторін, і головне ˗ створення
повнокровних художніх типів, що уособлювали б думки і прагнення даної доби, були б відображенням
суспільного розвитку. За неконкретність і нежиттєвість, за відсутність
знання життя і людської душі часто критикував І. Франко твори галицьких письменників.
Відповідно
до принципів матеріалістичної естетики І. Франко визначає сукупність психічних
якостей людини, що має назву літературний талант. Відкидаючи ідеалістичні байки
про талант як якість, закладену в людині надприродною «божественною» силою, І.
Франко дає наукове обґрунтування поняттю «талант». В листі до О. Рошкевич від 26 грудня 1878 р. він визначає
письменницький талант як підвищену нервову вразливість на певні явища, більшу
здатність фіксувати в пам’яті, затримувати враження і відтворювати їх в
художньому творі. У листі І.Франко
зазначає: «Треба передовсім уміти обсервувати життя, видіти більше і живіше,
ніж другі,— а відтак треба уміти відживити і впорядкувати ті враження на
папері. Ось і талант повістярський».
Іван
Франко вважав цілком закономірним запозичення окремої думки, образу одним письменником у іншого. У листі до А. Кримського 16 липня 1898 р. І. Франко, говорячи, що
літературними взірцями для нього були Щедрін, Золя, Діккенс та інші, додає, що
він, зрештою, шукав собі сам дороги, пробував різних тонів і різних манер,
дивлячись лише, щоб зміст був свій, щоб душа твору була частиною душі письменника.
Характерною рисою прози І. Франка є те, що він, вірний
життєвій правді, показував життя села у нерозривному зв’язку з життям міста,
робітників, підкреслюючи вплив прогресивної ідеології робітництва на ідеологію
селянства.У європейській літературі твори Франка стали одними з перших, у яких
ішлося про робітниче життя. Найпомітнішим у цьому плані є так званий
бориславський цикл, позначений натуралістичною манерою письма.
Не
обминув І. Франко і життя галицької інтелігенції, що в основній масі була далека
від народу, погрузла в болоті міщанства й обивательщини. Повісті «Лель і
Полель», «Основи суспільності», «Для домашнього вогнища», «Перехресні стежки» з
великою реалістичною силою викривають гнилу
мораль шляхти, продажність чиновництва, ідейну убогість духовенства. Водночас І.Франко створив енергійні,
душевно чисті образи інтелігентів, що віддавали свої сили трудовому народові,
захищали його інтереси. Такими є брати Калиновичі з повісті «Лель і Полель»,
Євген Рафалович з повісті «Перехресні стежки» (слайд 11).
Повість «Перехресні стежки» є свідченням нової якості
Франкового письма на межі ХІХ і ХХ століть. Традиційне, реалістичне в ній
сполучається з модерним: увага до соціально-типового доповнювалася підвищеним
інтересом до індивідуально-неповторного, виняткового, загадкового. Власне тому
«Перехресні стежки» і є вже модерністським твором.
Одним з найважливіших шляхів, що ведуть до
взаєморозуміння і взаємозбагачення націй, І. Франко справедливо вважав обмін
культурними та ідейними цінностями. Свого часу Олесь Гончар (слайд 12) у доповіді
«Довічна слава Каменяреві» зазначав: «Мабуть, немає в світі такого народу, до
культури якого б не сягали Франкове зацікавлення, його безкінечно допитлива
думка. Невситима душа письменника з отим її sеmper tiro!
прагнула черпати з усіх культур, духовних набутків народів Заходу і Сходу,
черпала, щоб передати потім це все своєму народові, розширюючи його погляд на
світ, на людство, робилося це все для того, щоб і в такий спосіб збагачувати
рідну культуру, розвивати і вдосконалювати знання, уявлення, мистецькі смаки
свого народу».
В
історії розвитку духовної культури українського народу велике значення має (слайд
13) неозора
перекладницька діяльність І. Франка.
Для своїх перекладів письменник вибирав із духовної спадщини інших народів все
те, що відзначалося прогресивними ідеями, високою художньою
довершеністю, приносило
естетичну насолоду.
Творча
діяльність І. Франка була надзвичайно багатогранною Вона характеризується
безприкладною в дофранківській українській літературі різноманітністю жанрів,
тем, сюжетів, образів. Не було, здається, такого куточка тогочасного життя в
Галичині, який би не привернув уваги І. Франка. Про кожне життєве, суспільне
явище письменник умів сказати своє неповторне слово.
Аналіз літературно-критичної й художньої спадщини
І.Франка дає підстави зробити низку висновків (слайд 14) щодо особливостей творчого методу письменника, етапів
еволюції його естетичної свідомості та її відповідності тенденціям, що
відбувалися у національному та світовому літературному процесі.
1.Творчий метод І.Франка формувався впродовж усього
життя; це було еволюційне самовдосконалення завдяки поступовому збагаченню
прийомами й засобами художнього зображення, виробленими різними літературними
напрямами. Стрибкоподібний розвиток від однієї ідейно-естетичної концепції до
іншої шляхом заперечення здобутків попередньої доктрини для І.Франка не
характерний. Власне, через це важко чітко визначити етапи еволюції естетичної
свідомості І.Франка: елементи романтизму, символізму, натуралізму, реалізму,
імпресіонізму трапляються як у ранніх, так і в пізніх творах письменника. Тому
єдиним (дуже умовним і відносним) критерієм у визначенні послідовності цих
етапів є ступінь насиченості Франкових творів у той чи інший період елементами
напряму.
2. У ранній період творчості І.Франко перебував під
впливом романтично-ідеалістичної літератури. Наслідки цього простежуються й на
рівні літературно-критичних праць, і на рівні художніх творів письменника.
Художня творчість доводить, що романтизм був невід’ємною частиною
його естетичної свідомості так само, як реалізм, натуралізм чи імпресіонізм.
Універсальність як органічний атрибут цього феноменального письменника свідомо
й несвідомо виявлялася в його таланті синтезовувати здобутки різних
літературних напрямів, перебуваючи у постійній силовій напрузі протилежно
спрямованих полюсів раціонального й емоційного. В умовах розвитку українського
літературного процесу кінця ХІХ – початку ХХ ст. ця особливість творчого методу
Івана Франка не тільки забезпечувала оригінальність і самобутність його творам,
а й відкривала нові можливості для інтенсивного розвитку всієї української
літератури.
3. На основі захоплення філософією позитивізму письменник
звертається до реалістичного типу творчості, який формують три літературні
напрямки: натуралізм, реалізм, імпресіонізм. Реалізм у різних його модифікаціях
(просвітницький, науковий,
критичний, соціалістичний) став пріоритетним напрямом на рівні естетичної
свідомості І.Франка, як і всієї української літератури ХІХ століття.
4. У своїх ідейно-естетичних шуканнях І.Франко часто
передбачав, а іноді й випереджав розвиток літературного процесу, тому в деяких
його творах виявилися ознаки експресіонізму, сюрреалізму – напрямів, які за
життя письменника тільки формувалися.
5. Визначальною рисою художнього методу І.Франка є його
синтезуюча здатність, завдяки якій письменник дістав можливість творчо
переосмислити й адаптувати до умов індивідуально-авторського стилю здобутки
різних і часом протилежних своїми ідейно-естетичними постулатами літературних
напрямів. Зазначена особливість виявляється і на жанровому рівні, і на рівні
вибору засобів художнього зображення. І.Денисюк, аналізуючи твір «Сойчине
крило», у книзі «Розвиток української малої прози ХІХ – початку ХХ століття» зазначає
: «А втім, жодні тісні рамки якогось одного жанру малої прози не підійдуть
повністю до цього оригінального твору, що скристалізувався як сплав різних
родових та видових цінностей, як вияв універсалізму творчого генія».
Завдяки синтезуючій здатності письменник зумів творчо
переосмислити здобутки різних ідейно-естетичних доктрин, різних літературних
напрямів, об’єднуючи все найцінніше з них на якісно вищому рівні художнього
узагальнення. Безумовно, це сприяло збагаченню не лише творчості І.Франка, а й
українського літературного процесу загалом.
6. Завдяки здатності письменника до експериментування та
новаторства й водночас його повазі до літературних традицій відношення між
українською та світовою літературою не перетворилися на односторонній процес
копіювання національною культурою інтернаціональних естетичних канонів, а
набули характеру інтеграційного збагачення.
Розглядаючи художню спадщину І.Франка як дзеркало
українського та світового літературного процесу кінця ХІХ – початку ХХ ст., ми
виявляємо закономірності, що впливали на динаміку еволюційних змін у мистецтві
зазначеного періоду, а також переконуємося, що секрети творчості письменника –
в його умінні гармонізувати індивідуальну авторську майстерність із
національними традиціями та загальнолюдськими тенденціями в розвитку літератури
(слайд 15).
І.Франко, перебуваючи в авангарді літературного процесу,
зумів поставити українську літературу в один ряд з іншими розвинутими
національними літературами світу, довівши вагу й незнищенність творчих надбань
нашої культури в історії духовного розвитку людства.
Немає коментарів:
Дописати коментар