Літературно-музична композиція «Привітання життя» (до 110 річниці від дня народження Б.- І. Антонича)

Святково прибрана зала.

Музичний фон.

На сцену сходить перша пара ведучих.

В е д у ч а. Найяскравішою постаттю в західноукраїнській ліриці міжвоєнного двадцятиліття був Богдан-Ігор Антонич.  Йому доля відміряла лише неповних 28 років. Усього сім – вісім років тривало активне творче життя поета, але за цей короткий відтинок часу він досяг у творчості такого рівня, який інші здобувають десятиліттями.

В е д у ч и й.  П'ятого жовтня цього року виповнюється 110 років від дня народження поета. Тож його світлій пам'яті ми присвячуємо цю літературно-музичну композицію.

В е д у ч а. Ім’я і творчість Богдана-Ігоря Антонича були приречені на забуття, як імена і творчість тих багатьох репресованих і померлих його співвітчизників. Адже Антонич жив у древньому місті Львові, який після Першої світової війни та розпаду Австро-Угорської імперії опинився на території Польщі.

В е д у ч и й. Постать Богдана-Ігоря Антонича, нехтувана за радянських часів, набуває все більшого значення в умовах української державності, адже він, безперечно, був одним із українських поетичних геніїв ХХ століття.

1-ий читець декламує поезію Б.- І.Антонича «Вишні»

                   Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

                   на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

                   Моя країно зоряна, біблійна й пишна,

                   квітчаста батьківщино вишні й соловейка.

                   Де вечори з Євангелії, де світанки,

                   де небо сонцем привалило білі села,

                   цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,

                   як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.

В е д у ч а. Вірш про своє життя на Шевченківських вишнях Антонич трактував сам як твір, що «висловлює зв’язок поета з традицією нашої національної поезії, а зокрема шевченківської».

В е д у ч и й. «І в цій традиції, – писав про себе Антонич , –  поет почуває себе одним дрібним тоном (малим хрущем), але зате врослим в неї глибоко й органічно, начеб сягав корінням ще шевченківських часів».

В е д у ч а. Йому судилося народитися 5 жовтня 1909 року в лемківській родині греко-католицького священника в селі Новиці Горлівського повіту (тепер  це територія Польщі).

В е д у ч и й. Про дитинство відомо небагато. Хіба те, що мальовнича природа Карпат, працьовиті й надзвичайно талановиті його лемки-земляки, невід’ємна етнічна гілка українського народу, мали величезний вплив на формування світорозуміння поета, його ніжної й поетичної натури.

 В е д у ч а . Від природи Богдан-Ігор не мав міцного здоров’я, тому початкову освіту здобув вдома. Нянею його була сільська дівчина, обдарована поетичною уявою, яка багато читала хлопцеві напам’ять віршів, а він слухав і запам’ятовував. Малий Богдан часом навіть сам говорив віршами.

В е д у ч и й. Дитячі літа Антонича припали на важкий час Першої світової війни. У 1914 році його родина змушена була тікати з рідного села, що опинилося на теренах воєнних операцій, до Відня, де з гіркою бідою прожила чотири роки. Хто знає, можливо, доля біженців залишила маленькому Богданові ту печаль, про яку згадував його гімназійний учитель Лев Гец: «У класі Антонич нічим спеціально не відрізнявся, але не був таким веселим,  як його товариші».

В е д у ч а. А в 1919 році Богдан з мамою (батька заарештувала польська влада) переїхали до материного брата Олександра, якого невдовзі режим Пілсудського скарав на смерть за те, що домагався приєднання галицької Лемківщини до Чехословаччини. Знову родина Антоничів тікає  уже від переслідування польської жандармерії, деякий час жила на Львівщині. Труднощі переїзду важко позначилися на здоров’ї 10-літнього хлопця. Тому спочатку він  навчався вдома – для нього була найнята вчителька, яка готувала його до вступу у гімназію.

В е д у ч и й. Чи не та вчителька своїми книжками, як і няня своїми співанками, спричинилася до того, що в польській гімназії в Сяноці Антонич горнувся до українського товариства студентів?

В е д у ч а. Антонича віддали до цієї гімназії 1920 року. Гімназія належала   до середніх навчальних закладів класичного типу, де основну увагу звертали на вивчення грецької мови та латини. Навчання тривало вісім років (до 1928 року). Та все ж мав цей навчальний заклад одну особливість: у цій єдиній на Лемківщині гімназії начали й української мови. Щоправда, відводили для неї лише дві години на тиждень. Відвідували ці уроки тільки українці, яких була незначна частина серед загальної кількості учнів.

В е д у ч и й. Богдан-Ігор уже тоді виявляв неабияке бажання опанувати літературну мову рідного народу і домігся завдяки допомозі вчителів таки немало. Всі, хто пише про гімназійні роки майбутнього поета, неодмінно підкреслюють дві риси його характеру: сумлінність у навчанні, допитливість і замкненість натури. Це свідчить про те, що підліток створив собі окремий світ, у який нікого не пускав. Тяга до поетичної творчості проявилася в хлопця рано, а мрії його були схожі на мрії підлітків у всі часи. У гімназії Богдан-Ігор прочитав твори всіх Нобелівських лауреатів у польських перекладах, захоплювався українською та світовою класикою.

В е д у ч а. «Антонич вчився добре, хоча не любив вириватися вперед», - згадувала його наречена Ольга Олійник. А ще вона подала дуже цікавий факт про замилування Антонича музикою. Він не лише любив грати на скрипці, а й пробував сам компонувати музичні твори. Одну його річ «грала ціла гімназія». Звідси і починається ледь помітна схожість окремих його віршів на поезію П.Тичини.

В е д у ч и й. Але вже тут, у гімназії, йому довелось відчути «меншовартісність» українця та обстоювати національну та людську гідність, як і у Львівському університеті, де він навчався на філософському факультеті.  Львівський університет у ті роки був польським, в університеті не було жодного викладача українця, була обмежена кількість студентів не польської національності. Згодом йому, вже магістру філософії, одному із здібних учнів професора Г. Гертнера, було відмовлено студіювати славістику у Болгарії тільки тому, що він – українець, а не поляк.

В е д у ч а. І все ж роки навчання  в університеті були плідними для Антонича. Вже з першого року навчання він серйозно взявся за вивчення обраного предмета – слов’янської філології, вивчав пам’ятки не тільки польської, а й давньоруської літератури. Особливу увагу приділяв у той час оволодінню українською літературною мовою. Ці заняття відбувалися паралельно із загальними філологічними студіями і поетичною творчістю, яка займала в його житті щодалі більше місця і до якої юнак відчув найбільше покликання. Але треба сказати, Антонич доволі швидко так опанував українську літературну мову, що в знаннях її перевищив друзів-галичан. За віршами багато хто приймав його за наддніпрянця, а потім зі здивуванням запитував: «Як, Ви – лемко?!».

В е д у ч и й. Навчаючись в університеті, Антонич виступає перед друзями з читанням своїх поезій.  З 1931 року друкується у періодиці. Закінчує університет уже досить відомим літератором.

Ведучі сходять зі сцени. Читець під тиху мелодію  скрипки декламує вірш «До моєї пісні».

                            Крутить світ весняний і зелений.

                            Ясень співає, і серце співа.

                            Пісня натхненним кружля веретеном,

                            на веретені срібляться слова.

                            Ясень, осяяний сонцем, упився,

                            перстень натхнення на серці тремтить.

                            Гей же, п’яній, і лети, і крутися,

                            пісне моїх двадцятьох і трьох літ.

На сцену піднімається друга пара ведучих. Лунає тиха класична музика.

                  

В е д у ч а. Закінчивши в 1934 році університет та одержавши звання магістра філософії, Богдан - Ігор Антонич зайнявся виключно літературною працею, з якої жив. На державну посаду не пішов,бо в цей час дістати її українцеві було дуже важко. До того ж він вважав, що постійна праця обмежить його творчі заняття.

В е д у ч и й. Перша збірка «Привітання життя» , яка вийшла у світ 1931 року, принесла Б.- І. Антоничу визнання серед літературних і читацьких кіл, друга, «Велика гармонія», ‒ славу першокласного поета, а третя, «Три перстені»(1934), ‒ престижну літературну премію Львівського товариства письменників та журналістів імені Івана Франка.

В е д у ч а. Уже перша збірка «Привітання життя» засвідчила, що молодий митець подолав консерватизм поетичної традиції в поезії, сміливо експериментуючи у системі віршування, строфіки й поетики.

В е д у ч и й. Майже одночасно з цією збіркою поет готував книжку релігійної лірики під заголовком «Велика гармонія». Знаменно те, що він не опублікував її. Ця книжка – наслідок класичного виховання молодої особи у звичайному священницькому середовищі. Не знаємо, чи був нею задоволений поет, чи вважав, що вона є інтимною розмовою з Богом, таїною, яку не розголошують?

В е д у ч а. Третя збірка «Три перстені» поставила Богдана-Ігоря Антонича в перший ряд західноукраїнських письменників. У ній  були вже всі малярські відкриття, філософські роздуми, блискучі мовні перемоги його поезій.

В е д у ч и й. Назва збірки «Три перстені» глибоко символічна. Перстень – це замкнений внутрішній світ поета. Б.- І. Антонич уводить свого ліричного героя в кільце природних метаморфоз, у якому царює сонце, ходячи в крисані, дівчата заплітають у волосся гребінь сонця, сонце запрягають до селянського воза, та й сам поет так зблизився з ним, що ходить «з сонцем на плечах» або «у кишені».

Читці декламують поезії зі збірки «Три перстені».

Ранній вітер

                                      Крилатий вітер, дужий вітер,

                                      що зорі, листя й ластівки несе,

                                      сп’яняє серце. Ех, летіти

                                      в зелений квітень, в синь пісень!

                                      Піднявся день, мов олень з кручі,

                                      ніч відплива, мов корабель.

                                      Крилатий вітер і пахучий,

                                      мов дзенькіт сріблених шабель.

Назустріч

                                      Росте хлоп’я, мов кущ калини,

                                      підкови на шляхах дзвенять.

                                      Ось ластівки в книжках пташиних

                                      записують початок дня.

                                      Запрягши сонце до теліги,

                                      назустріч виїду весні.

                                     Окрилений, хрещатим снігом

                                      співають в квітні юні дні.

На шляху

                                      Обплетений вітрами ранок

                                      шугне, мов циганя, з води

                                      і на піску кричить з нестями,

обсмалений і молодий.

Ріка зміяста з дном співучим,

хвилясто хльостають вітри,

і день ховає місяць в кручу,

мов у кишеню гріш старий.

Клюють ліщину співом коси,

дзвенить, мов мідь, широкий шлях.

Іде, розсміяний і босий,

хлопчина з сонцем на плечах.

В е д у ч а. За чотири роки (1933-1937) Антонич написав ще три книги, але тільки одна з них, «Книга Лева», вийшла за його життя, 1936 року. Дві інші – «Зелена Євангелія» і «Ротації» – посмертні видання, датовані 1937 роком.

В е д у ч и й. У збірці «Зелена Євангелія» ‒ реальне зливається з нереальним і становить єдине ціле.

В е д у ч а. «Зелена Євангелія» ‒ це апофеоз нерозривної єдності людини і природи, проголошення ідеї життєствердження, проголошення буття.

Читець декламує поезію «Весна».

Весна

                            Росте Антонич, і росте трава,

                            і зеленіють кучеряві вільхи.

                            Ой, нахилися, нахилися тільки,

                            Почуєш найтайніші з всіх слова.

                            Дощем квітневим , весно, не тривож!

                            Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне небо,

                            хто сипле листя – кусні скла на тебе?

                            У решето ловити хочеш дощ?

                            З усіх найдивніша мова гайова:

                            в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі,

                            на вільхах місяць розклюють зозулі,

                            росте Антонич, і росте трава.

В е д у ч и й. Антонич боготворив Україну. Він духовно належав до плеяди, представленої іменами Євгена Маланюка, Олекси Стефановича, Олени Теліги, Олега Ольжича. І хоча його політична лірика, нехарактерна для філософського мислення Антонича, значна слабша від віршів Євгена Маланюка, Святослава Гординського на ті ж теми, але вона показує його небайдужість до національно-визвольних рухів і змагань нашого народу, до боротьби за волю України. Тому в його творчому доробку знаходимо поезії, присвячені подіям 1918 року.

Читці декламують поезії, присвячені подіям 1918 року.

.

Навпроти тьми, неволі, горя…

                                      Навпроти тьми, неволі, горя

                                      за честь, за волю, за свободу

                                      ми – лицарі із Чорномор’я,

                                      козацького нащадки роду.

                                      Ми друзі, вірні побратими,

                                      не роз’єднало нас життя.

                                      Ми іскрами вогню святими

                                      напишемо свій глузд буття.

                                      Над нами гордо прапор має,

                                      вперед сміливо йдем.

                                      У серці правда лиш одна є,

                                      наснажена дзвінким мечем.

                                      Честь власна й слава України –

нам мріється лицарський чин.

Не мріє пригинати спини

Козацький вільний юний син.

У січневе свято

                            Рік вісімнадцятий – надії і тривоги –

                            родився в куряві натхненних, віщих бур.

                            Не маки – це стяги квітчались на дорогах,

                            і військо підіймалось на шляхах, мов мур.

                            Рік вісімнадцятий – тривоги і надії –

здіймався в сяйві здійснених, прадавніх мрій,

і Київ, місто над містами, мов завії

і війни зустрічав, полки відважні й бій.

Нові бійці, нові поети виступали,

вночі Грушевського хилилась голова,

коли складав рядки нових універсалів

і змістом буряним запалював слова,

такі близькі, й далекі, й прагнені до болю,

і найдорожчі, і надуживані найбільш:

Вона – одна і самостійна, правда й воля –

Слова, що палять і п’янять, мов темний хміль.

Горіння літ, що буйним спалахнули палом,

Коротку славу, що дзвеніла на землі,

згадаймо мовчки й перед тінню днів минулих,

задумавшись хвилину, чола похилім.

Листопад

                            Пригадуються дні минулі, давні,

                            вітри і війни віють понад нами.

                            Гриміли, ой гриміли бурі славні

війська, мов ліс, зростали над щляхами.

Походи виступали в довгі лави,

земля покірно клалась їм під ноги,

і клались голови вояцькі в трави,

в жорсткі обійми подруги-дороги.

Ой, не калина, не червона в лісі,

а людська кров, мов дощ, у голім полі, -

і тільки небо, наче прапор висить

Блакитне з сонцем золотим у колі.

Вмирать не ляк, коли за чесну справу,

не зайвий засів крові, хоч буває,

що по роках аж сходить зерном слави

і наслідками буйно розростає.

Роки, що розгортались сторінками,

письмом червоним писаними віщо,

неправда, що вони для нас на ніщо,

дороговказом світять перед нами!

Для Батьківщини жити - обов’язок,

для Батьківщини вмерти – славно й гідно!

Згадаймо світлу пам’ять днів далеких,

і тих, хто впали за країну рідну!

В е д у ч а. В останні роки життя Богдан-Ігор Антонич працював над оперною драмою «Довбуш», над мистецтвознавчими, теоретичними статтями, над романом «На тому березі», який, на жаль, так і не закінчив.

В е д у ч и й. Помер Антонич на двадцять восьмому році життя. Після перенесеного апендициту та наступного запалення легень перевтомлене довгою і високою гарячкою серце не витримало. Це сталося 6 липня 1937 року. Смерть прийшла несподівано, вона забрала поета в час справжнього піднесення його таланту.

В е д у ч а. Похований на Яновському кладовищі у Львові. На похорон прийшло багато людей, особливо молоді, що зачитувалася поезіями Антонича.

В е д у ч и й.  У 60-х роках у Клубі творчої молоді у Львові відбувся перший вечір пам’яті Богдана-Ігоря Антонича. Зі спогадами про поета виступили Ірина Вільде, Михайло Рудницький... Від них і довідалися, що поховано поета на Яновському цвинтарі. Тоді шанувальники Антонича — Ігор та Ірина Калинці, Михайло Косів, Михайло Горинь — за церковними книгами знайшли місце його поховання, насипали могилу, поставили хрест. Ігор Калинець власноруч написав табличку…Тепер щороку на могилу Антонича на Зелені свята приходять сотні людей.

В е д у ч а . Про вагомість  творчості Б.- І.Антонича свідчить той факт, що збірки його поезій перекладено словацькою, англійською, польською, російською мовами, а окремі з них — англійською, латиською, литовською, чеською та іншими мовами.

 В е д у ч и й. Через десятиліття Богдан – Ігор Антонич  знову повертається до нас, своїх співвітчизників, адже був справжнім поетом, що мав талант від Бога.